— ТЮ!

Добавлено в закладки: 0

      — Тю! Ну шо ви за люди! Прив’яжіть свого собаку! Собака має бути прив’язаний! Гукала сусідка до жінки, яка вийшла з хати до свого двору.
Річ у тім, що будинок той був на три квартири, кожна зі своім обійстям, та ще був загальний двір, де паслися сусідські кури. 
— Прив’яжи свого собаку, бо як порве курку, то заб’ю тебе лопатою! Гукав сусід. 
— Але ж моя собака гуляє у моему подвір’і… Виправдовувалася нещасна сусідка. — Ви тоді своіх курей поприв’язуйте, щоб не перелітали до мене аж через паркан… Он, Марія Ігнатівна ж, пообрізала своім курам крила, вони й не літають, як ваші. Вона й вам порадила зробити те саме, чому не хочете так зробити? Адже ж і вам і мені буде так спокійніше жити…
      — Тю! Ну шо за люди! Чому ви не хочите посадити в себе малину? Ось, я вам принесла, посадіть, так ж добра!.. 
— Я не люблю малину, — виправдовувалася сусідка. Я іі запах не можу переносити навіть…
— Тю! Та ше раз -тю! Вона ж така добра, і варення з неі таке ж добре! Посадіть, нехай діти ідять!
— Якщо діти схочуть, я ім куплю, а садити не буду, дякую…
    — Тю! Ну шо за люди! Не хочуть посадити в себе батата! То така картопля солодка, дуже добра! 
Я вже всім сусідам порозносила, всі посадили,- а вони не хочуть! 
— Та ж сусідка викопала той батат та й викинула… Ми до бараболі звикли, нащо нам той батат…
      — Я ось вам принесла огірки! Візьміть, дуже добрі, з’істе! 
— Дякую, але в мене є два ящики, купила сьогодні на базарі, вже закриваю. З’іжте самі, на здоров’я вам…
… Не взяла, залишила на пеньку біля погріба. Через день забрала назад.
      Онука тієі сусідки, яка приізжала до бабусі, граючись на подвір’і, розказувала з захватом: «Які ті сусіди дурні, нічого не хотять садити. А в нас і бурячки і морквочка і огірочки і памідори! Усе є, бабушка усе садить, усе росте!»  А я з сусідською Юлькою не буду гратися, бо вона крива! Так бабушка сказала!»
        … Пройшли роки. Помер дєдушка, десь далеко помер старший син тієі сусідки… Ще є двоє, дочка та син.
Квартиру продали рідні дві дочки дєдушки. А бабушці прийшлось виіхати в село, де стоіть гарна хата з обійстям, яку побудувала 
іі дочка, яка живе в «городі». Люди, які купили квартиру, зробили там ремонт. В квартирі був жах… Стеля протікала, санвузол ніколи там не працював, дєдушка з бабушкою ходили через город, у дерев’яну будку. А було на той час дєдушці за дев’яносто… Ходити вже майже не міг, до того ж — майже не бачив. Кажуть, що та сусідка жива-здорова, хоч ій вже далеко за вісімдесят. Ранком бігає вкруг хати, бо завжди казала, що: «Двіженіє — ето жизнь»! 
    … Чомусь згадалося… На вулиці вже майже не зосталося стареньких, ще є ті, хто вже перетинає той рубіж, коли вже починаєшь усвідомлювати, що залишилось не так вже й багато, але не віриш, що (Боже милий!) — зовсім мало, насправді.