Казочка про щура (Далі вже — НЕ буде!)

Добавлено в закладки: 0

Але ж натура щуряча лиха!
Він не боіться (відомо) гріха.
Двох підірвав, ще з п’ятьох отруів
З десять незгодних у тюрмах згноів.

Але ж живе в самій «вільній» з краін,
Навіть «підняв» ту краіну з колін,
Там монументи становлять з гі…на,
Справді, краіна така — лиш одна…

Але замало щуриську «пабєд»,
В нього ж геройський, відомо, був дєд,
Славу дідів захотів «павтаріть»,
Тобто «двіжуху» й собі «замутить».

Кинулись ті, хто по тюрмах сидів,
Славу продовжити мертвих дідів,
Ще іпатєкой замучені — теж
Сіли й собі у той самий «кортеж»…

Баба з синами прийшла на вокзал
(щур в тєлєвізорє так пріказал),
Два в неі сина ідуть ваєвать…
Рада й щаслива та «кузькіна мать»!

Щур ім «проблєми рєшить» обіцяв
(вправно міняючи морду лиця,
як Руппельштільхен перуку міняв),
Тільки народ його — в кожній «впізнав»…

Бо ж неважливо, насправді, щурам,
Хто є той цар, що в краіні «бедлам!»
«Встали з колін», та мордякою — в бруд!
Так на болоті віками живуть…

      ***

… Можна б ще довго писать про щура,
Та зупинитись, напевно, пора. 
Скільки «щурів» вже на світі було —
Стільки ж в землиці безслідно згнило!

Буде так само із кожним таким,
Сгинуть назавжди, навічно в віки…
Згине те царство погане з землі…
Згинуть щурі всі, та всі, хто є — «ЗЛІ» !