СУМНО ПРО СЕЛО

Добавлено в закладки: 0

Чому так сумно, як немає сонця
На небі хмарнім, та в моім вікні?
Чи закотилось десь малим червонцем,
Щоб не світити, згореній, мені?..
Бо я і так смутна та невесела,
Мов той Забрьоха, конотопський пан.
Були колись веселі наші села,
Та де поділись, де той дух пропав?..

Я пам’ятаю, як була з батьками
В селі, що геть буяло та цвіло!
Нема давно! Пропало геть з роками…
Але ж яке хорошеє було…
Ми там із дітьми дерлися на грушку,
Ловили бабок скорих на лужку,
Пісні співали, іли з риби юшку,
Гусей ганяли злючих на току…

… Бувай, село! Тебе я не забуду.
Як гріла взимку добра твоя піч…
Я з «городського», званого так, люду,
Та не у тім, звичайно, — не в тім річ…
Твоі батьки дітей повідправляли
В міста великі, що гудуть, мов рій.
Та сняться дітям, як вони гуляли
В садках вишневих, сповнених іх мрій.