Наспів про рідне

Добавлено в закладки: 0

(малий вінок ронделів)

1.

Сюркочуть в матіолі цвіркуни:

Я розумію наспів… Підсвідомо.

Нехай страшне лишиться ув альбомах.

«О земле рідна, більше не стогни,

Захисників живими поверни.

Ти ж — стій… Усупереч жахів, погромів.

Сюркочуть в матіолі цвіркуни:

Я розумію наспів… Підсвідомо.

Крізь відстані до серця пригорни

Усіх, хто не забув стежок додому.

Не допусти розчарувань і зломів,

Зневіри, безнадії, слабини —

Сюркочуть в матіолі цвіркуни…»

2.

Стежина там веде мене додому,

У край, який навіки полонив.

Там оживає серце щовесни,

У першоцвіті-сподіванні тому.

Радієш-вдовольняєшся малому:

На озері всміхаються човни.

Стежина там веде мене додому,

У край, який навіки полонив.

Веселка, і гучні удари грому,            

І рідний дощ… йому нема ціни.

Завітний храм, що на свята дзвонив,

У сріблі звуків біль зникає, втома.

Стежина там веде мене додому…

3.

Зіп’явся сонях, зріс із насінин.

Вітає: на стеблі повис тонкому.

Штахету глечик — щось на кшталт шолома.

У кольорі до стиглих літніх нив.

Проміння густо ллє з височини,

Тріпає вітер. Спека, навіть втома.

Зіп’явся сонях, зріс із насінин.

Вітає — на стеблі повис тонкому.

Присохли на городі бур’яни,

А вітрюган несе шляхом солому.

Коли той дощ, їй-богу, невідомо,

Немає зараз опадам ціни —

Зіп’явся сонях… зріс із насінин.

4.

Я подумки вклоняюся до нив,

Радію краєвидові сільському.

Вже осінь… І гриби стоять, як гноми…

Пузами — у коморі кавуни.

Врожай дали чорноземи-лани,

Бо маємо тямущих агрономів.

Я подумки вклоняюся до нив,

Радію краєвидові сільському.

Палахкотять жоржини восени,

Час вечорниць. Біжу о пів на сьому,

Коштовне не віддам своє нікому.

У вірі рідний край мене зміцнив.

Я подумки вклоняюся до нив.

5.

Дай бог не знати у житті нікому

Про чужину та втечу від війни.

В тривалу зиму лютий заманив,                     

В бездушно-небезпечний, темний омут.

Смертельна гра та підлості прийоми —

То ворог двері в пекло прочинив.

Дай бог не знати у житті нікому

Про чужину та втечу від війни.

Йдуть біженці на стежку невідому,

Хати горять, обвуглені лани.                      

Хтось падає навік у вічні сни…

Таку війну — всі сходяться в одному —

Дай бог не знати у житті нікому.

          Мадригал

Сюркочуть в матіолі цвіркуни.

Я розумію наспів підсвідомо.

Стежина там веде мене додому,

У край, який навіки полонив.

Зіп’явся сонях, зріс із насінин.

Вітає: на стеблі повис тонкому.

Сюркочуть в матіолі цвіркуни.

Я розумію наспів підсвідомо.

Я подумки вклоняюся до нив.

Радію краєвидові сільському.

Дай бог не знати у житті нікому

Про чужину та втечу від війни.

Сюркочуть в матіолі цвіркуни.