Сніг-розрадник

Цей тягар нести мені несила:

Нашу мрію залишаєш ти –

Мов у снігу відбираєш крила.

 

Сніжним смутком двері зариплять,

Хоч немає в них на те причини.

Заметіль залишить болі втрат –

Тільки потім, знічено, спочине.

 

… Вузол туги я несла тугий,

Опустились плечі у печалі,

На обличчі плакали сніги –

Є в коханні винні й постраждалі…

 

Сніг так швидко замітав сліди,

гаснули сльозами білі крики.

… Йшов у тій розраді назавжди

Той, хто серце полонив навіки…

 

Сніг самотній захищав мене.

Я шукала відповідь у нього:

— Ну скажи, коли все це мине?

І чому сумую до знемоги?

 

Сніг втішав: «Скінчиться цей двобій…

Зарубцюються і стихнуть рани…

Знов кохання забринить в тобі –

Невзаємне ж навесні…

                                           розтане.