Лагідний легіт старої світлини

Добавлено в закладки: 0

В сонячний день потеплішав захмарений лютий —
Місяць зимовий здає білосніжні права:
Дзвоник синички снігами у тишу закутий,
Радісно піснею щастя тепер ожива.

Це оглядає вже березень сніжне свавілля —
Погляд весняний не сплутати зовсім ні з чим.
Скоро весна розмалює зеленим довкілля,
З теплим Ярилом із неба промінням ясним.

Я пам’ятаю цю мить, хоч і давня ця днина.
Та вже такою вона зостається навік:
Час зупинити змогла, пожовтіла світлина —
Здався паперові руху нестримний потік!

Довго вдивляюся в друзів знайомі обличчя.
Пам’ять з прожитого, ніби, скидає вуаль:
Ми там наївні — без гордості та й без величчя,
Поглядом чистим із вірою бачимо даль.

І, ось тепер вже крізь пройдені давнішні роки,
Що сивиною фарбують, як біла зима
Із фотографії віють душевні потоки,
А вже насправді, когось і живого нема!

Й хочеться дуже в юнацтво туди повернутись —
Ніби пройти крізь пожовклий портал, хоч на мить:
Щоб попередити, щоби рукою торкнутись…
Та від знемоги, лише під грудьми защемить!

Час безупинно крокує по власному колу:
Все, що навкруг — залишається в змінах завжди.
От і буває: в природу цілком захололу,
Лагідний легіт проходить і крізь холоди.