Казка про закохану ворону - 5

Добавлено в закладки: 0

5 розділ

Карл відчинив двері — на порозі стояв камердинер.
Вірний слуга попросив принца пройти до покоїв короля:
— Вашому батюшці дуже погано, дві години він був у маренні, але свідомість повернулася до нього, і він попросив покликати священика і Вас, щоб попрощатися, — схлипнув дідусь.
Молодий чоловік поспішив у покої батька. Генріх лежав на ліжку, воскова жовтизна його обличчя і тьмяний погляд говорили про кінець, що наближається.
— Батько! — Карл кинувся до хворого…
Але присутній лікар утримав принца:
— Вибачте, я пораджу Вам утриматися від контакту з хворим, лікарі ще не визначили точний діагноз.
— Синку, — тихо промовив король, — життя моє скінчено. Комусь я став невгодним у цьому житті. Не вір тому, що будуть говорити про мене вороги і друзі, навіть твоя мати, вір тільки Рагані. Благословляю тебе на престол, — з цими словами вмираючий трохи ворухнув рукою, що слабшає, він був не в змозі перехрестити сина.
— А тепер йди, тобі не треба бачити мою агонію.
Король застогнав і знепритомнів. Лікар вивів Карла з кімнати.
— Та що ж сталося? Так раптово… — розгублено промовив юнак.
— Отрута кураре діє миттєво, — сказав лікар, — Ви бачили його розпухлі руки? Достатньо вколоти палець об отруйний шип або голку.
— Так отця отруїли? — здивувався принц, — кому це було потрібно? Батюшка не мав ворогів…
— Причому тут вороги, — сказав багатозначно медик, — причиною могла стати заздрість, ревнощі чи любов.
Розгублений юнак повернувся до своєї кімнати і підійшов до вікна.
І тут він згадав свій сон, ворону Клару на гілці, яка вимовила зловісні слова.
У нестримній люті Карл кинувся в стайню
— Я знайду її та вб’ю. Це вона винна у смерті мого батька, вона з помсти отруїла Генріха.
Ліс зустрів юнака спокійним мовчанням, він ніби вимер, на лапах високих сосен висів сирий туман, краплі вологи блищали на золоті листя, що всихало.
Не було чутно шелестіння їжаків, що снували, писку польок, не стрекотіли балакучі сороки, не цвірінькали горобці, не ляскали крилами ворони. Карл виглядав у лісовій гущавині хоч якусь живність…
Скрізь панувала холодна вогкість і тужлива осіння тиша.
Раптом крізь зарості ліщини Карл побачив невелику галявину, на якій височіла старенька хатинка.