ЦЕ БУЛА ЛЮБОВ

Добавлено в закладки: 0

           З вікна тролейбуса  Марися побачила море. Наразі воно було спокійним. Небо  синє-синє і на ньому  —  жодної хмарини.  І хоч не вперше приїжджає сюди,  а все одно   радіє морю, наче маленька дівчинка.

          До її зупинки залишалося зовсім мало часу. А потім найкоротшим шляхом по стежинці треба спуститися донизу і вона буде в Гурзуфі.

          Запросила  її з чоловіком  до себе на гостини давня подруга Оля. Її донька Лариса вийшла заміж і жила тепер в Анапі.  Крім дочки у неї більше нікого не було. Марися збиралася їхати з чоловіком, та щось не склалося. Його терміново викликали на роботу. Тож поїхала сама.  Дві доньки   відпочивали в дитячому таборі за безкоштовними путівками, які виділили чоловікові на роботі, як  багатодітній сім’ї. Трирічний синочок залишився з бабусею.

          Тролейбус зупинився. Двері відчинилися   і Марися одразу потрапила в обійми Олі, яка давно вже чекала її. 

          — Думала не діждуся! Як доїхала?

           Вона схопила Марисину валізу і вони пішли навпростець  стежкою вниз до вулиці  Подвойського.  Жила Оля у  двоповерховому будинку, збудованому ще за радянських часів. Біля будинку  невеличкий майданчик, акуратно пофарбовані лави.  Трохи далі  вмуровані два металевих стовпчики з натягнутими струнами для білизни. По обидві сторони тротуару  рівненько підстрижені кущики самшиту і лавровишні. Цвітуть олеандри і ленкоранські акації,  вражаючи красою рожевих  і білих запашних  суцвіть.   

За деревами моря звідси зовсім не видно, хоч будинок стоїть на горі.    

           — Зараз пообідаємо, трохи відпочинеш і підемо до моря, — обійнявши Марисю,  промовила Оля.

 Вона швидко поставила на стіл заздалегідь приготовлені страви, квас і  круасани, які дуже любила Марися.  Спиртного не пили. Швиденько переодягнулися в купальники, схопили свої брилі, окуляри і попрямували на пляж.

          — Сьогодні підемо на міський пляж, — запропонувала Оля. — А завтра — на «дикий». Там  менше людей і вода набагато чистіша.

         Після обіду, коли спадала спека, людей на пляжі завжди було  дуже багато.  Не так просто було  знайти вільне місце.  Побули  наші героїні там недовго. Марися не засмагла, тому боялася сонячних опіків.

     А ввечері вони досхочу наговорилися, насміялися.   Після випитого вина  хотілося співати. І вони затягли свою улюблену «Сміються-плачуть солов’ї»  Раптом Марися підхопилася з місця:

          — Ой, я й забула! Дивися, що я тобі привезла! — І вона витягла з своєї валізи  дуже красиве парео,  яке жінки пов’язують на стегна, йдучи на пляж. 

          Наступного дня, як і домовлялись, після сніданку   пішли по вулиці Подвойського на «дикий» пляж на території  дитячого табору «Лазурний».     Стежка до пляжу починалася від садиби, де  жили  колись Оліни батьки. По крутому спуску дуже обережно зійшли вниз  до невеликої бухточки. А там!..  Там величезні камені різної форми і розміру, серед яких немало плоских,  схожих на лежаки. Вода прозора, як сльоза. В ній можна було добре розглянути мешканців моря. Цей чудовий куточок відмежований праворуч величезною,  сорокаметровою скелею Шаляпіна. У воді багато підводних каменів і скель. Тому треба бути обережним, особливо, коли накочується хвиля. Звідси відкривався чудовий вид на гору Аю-Даг. Марисі мимоволі згадалася картина мариніста Івана Айвазовського «Крымский вид.  Аю-Даг». Ліворуч  добре було видно дитячий табір відпочинку   «Артек»,  декілька причалів.   У морі навпроти Артеку височіли дві скелі-близнюки Адалари.   

          Людей мало. Переважно це були закохані парочки та  любителі дайвінгу. Під самою скелею вони побачили  мужчину, який лежав на плоскому камені, прикривши обличчя рушником.

          Марися і Оля знайшли собі місце, роздяглися, склали свої речі і пішли до води. 

          — Мені не віриться, що я  купаюся в морі! — захоплено вигукнула Марися.

          Оля усміхнулася і, опустивши голову, відказала:

          — Я тут живу, а в морі купаюся рідко. Робота, та й ходити ні з ким.   Раніше ходила з сестрою, а тепер…  нема її. Померла два роки тому. А вона ж була на три роки молодшою від  мене…

          — А її сім’я?

          — Не було в неї сім’ї. Часто приїжджав сюди в «Артек» один московський композитор. Хотів забрати  її в Москву, коханкою… Вона відмовилася. Та так і залишилася сама. Думаю, що він кохав  її. А вона побоялася, не повірила  в його почуття.   Красунею була… Та ти ж її бачила. Навіть зачіску їй робила. — Оля зітхнула і відвернулася.  Марися зрозуміла, як важко подрузі  говорити про це і більше нічого не запитувала про сестру.

          Настав час пік, коли температура повітря сягала не менше сорока градусів.  Вирішили  сховатися від цієї неймовірної спеки, а заодно і пообідати.   Почали збиратися. Раптом  Оля скрикнула. Виявилося, що вона підсковзнулася на мокрому круглому   камені й підвернула ногу.    Стати на неї Оля не могла. Марися допомогла їй присісти на кам’яну брилу і почала  оглядати пошкоджене місце. Схоже було на вивих у гомілковостопному суглобі. Нога одразу набрякла і посиніла. Очевидно, був ще й крововилив. Треба було хоча б накласти тугу пов’язку, щоб зафіксувати суглоб. Та під руками нічого не було. Марися зняла з себе  парео, туго  перев’язала ногу. Але ще ж треба підніматися на круту гору. 

          І тут до них підійшов той незнайомець, що загорав біля скелі.

          — Потрібна допомога? — Жінки сказали йому, в чому справа.

          — Зараз я вам допоможу.  Тільки одягнуся.

          Він обережно обхопив  Олю за стан, Марися несла сумки і вони почали підніматися нагору. Зайшли у батьківський будиночок (квартиранти виселилися, а нових ще не було). Знайшли аптечку. Чоловік вправно забинтував ногу і сказав, що Олю треба відвезти до лікарні, тому що дійсно схоже на вивих. Так і зробили — викликали «швидку».

          Після обстежень і рентгену виявилося, що там не тільки вивих, а й перелом кісточки стопи. Тож лікар  сказав, що треба накласти гіпс. Така неприємна історія.

          Тепер Оля залишалася вдома. Марися ходила в крамницю, на ринок за продуктами. А Оля готувала їжу. І на «дикий» пляж Марися теж ходила сама.

Через два дні вона побачила того чоловіка,  який допомагав їм з Олею. Жінка не знала, як його звати. Тоді було не до знайомства.

          — Добрий день! Як почувається Ваша подруга?

          — Дякую. Сидить вдома. На стопу наклали гіпс щонайменше на чотири тижні.

          — Мені подобається цей пляж, тільки тут дуже небезпечно. Давайте я Вам допоможу. — І він подав їй руку.

Від цього дотику ніби струм пронизав усе її тіло…

          Мужчині було років сорок п’ять. Середнього зросту, з гарною поставою, підстрижений за останньою модою, він справляв приємне враження. В його зачісці пробивалася ледь помітна сивина. Та особливими у нього були карі очі, які світились лагідністю і добром.

           — Давайте познайомимось:  Сергій, або просто Серж. Приїхав з Москви до своєї рідної тітки, якій зробили операцію. Вона вже вдома, але ще потребує допомоги.  На роботі   взяв  відпустку за свій рахунок. А Вас як звати-величати?

          — Марися. — І вона подала йому свою руку для знайомства.

          — Тобто, Марія?

          — Ні. Мене звуть Марисею. І в документах так записано. Не Марія. 

          Марися швидко відвела свій погляд в сторону. Чомусь їй здалося, що ця зустріч закінчиться якоюсь несподіванкою. Коли  чоловік розмовляв з нею, у нього часто римувалися рядки і вона здогадалася, що він пише вірші. До того ж, її здивувала його українська мова. Вона спитала його про це, на що він відповів:

          — Нічого дивного в цьому немає. Мої батьки обоє родом з України. Коли я був маленьким, переїхали жити в Москву. Вдома ми розмовляли українською мовою. 

          Якось Марися попросила  його  почитати їй щось із своїх віршів. І він читав.  А вона слухала, схиливши голову набік, зачаровано дивилася на цього талановитого  поета.   

          На поетичних   сайтах Сергій друкувався під псевдонімом «Серж». Він щодня приносив  щось новеньке. Вона часто сміялася з його гострих гумористичних віршів. Так вони і проводили час, нікого не помічаючи навколо себе. Їм було дуже добре удвох.

          Закінчувалася відпустка і Сергій  сказав Марисі про це.  Йому треба було їхати раніше. Відчували, що просто так не зможуть попрощатися. Щось дуже міцно тримало їх одне біля одного. Вона знала, що вже не зможе більше жити  так, як раніше. Але у нього була дружина в Москві, діти. І в неї сім’я в Харкові. Довго мовчали, тримаючись за руки. Сьогодні останній день вони проведуть разом. Сергій обняв її за плечі, пригорнув до себе і прошепотів:

     — Чому так пізно ми зустрілись з тобою? Чому? 

     А Марися мовчала, бо в її голові були ті ж самі слова.  Цієї ночі море, зорі, місяць  і камені «дикого» пляжу були німими свідками їхнього прощання:   

     — Я знайду тебе в соцмережах. Я обов’язково тебе знайду.

     — Знай-ду. Знай-ду. Зна-йдуууу… — Ніби в унісон словам Сергія промовляли хвилі.

          І дійсно, вони активно спілкувалися на теренах сайту «Одноклассники». Вона часто викладала свої світлини, а він писав їй красномовні компліменти і всім було зрозуміло, що вони знайомі не тільки віртуально.  Про це дехто тільки здогадувався. А подруга Марисі,  колишня колега по роботі, яку звали Катериною, знала про їхній роман зі слів Марисі.  Іноді, жартуючи під час листування,  Марися і Сергій  користувалися молодіжним сленгом.  Одного разу  Катя  зробила Сергію зауваження про те, що він робить неприпустимі помилки. Мужчина  відповів, що мову знає досконало. А це просто жарт. Та тільки після цього писати почав грамотно. Тепер  колега Марисі  потрапила в коло його друзів і він листувався також і з нею.

     Минули два роки. Почалася гібридна  російсько-українська війна. Сайт «Одноклассники» в Україні було заблоковано. Ні про Марисю, ні про Сергія Катя більше нічого не чула. 

     А влітку 2014 року вона побачила  Марисю  і…  не впізнала її.      Катерина спитала у  неї, чому не видно  Сергія. Але відповіді не почула.  Жінка дуже схудла, змарніла, ні з ким не спілкувалась. У неї  з’явилися проблеми з психікою. Лікувалася  та зрушень майже не було. Ніхто не здогадувався про причину  розладів її здоров’я.

     Випадково  Катя зайшла на один з українських поетичних сайтів і  побачила вірші Сергія. Прочитала, написала рецензію, але відповіді не отримала. Здивувалась, адже він добре знав її аватарку. Це було у 2016 році.  А пізніше, у 2018,  вона знову зайшла на цей же сайт.   Під одним із Серьожиних  віршів    побачила   інформацію про те, що автор  з псевдонімом «Серж» помер…  від раку  навесні  2014 року.

Вірш, під яким було це написано, називався «Поздравьте меня! Я влюбился!»      

Ось тоді Катя все зрозуміла…

    13. 12. 2018 рік

    Картинка з інтернету

    На світлині скеля Шаляпіна і «дикий пляж»

Автор публикации

не в сети 9 часов

Крайнюк Надежда (Софи)

10K

Пенсионерка

Комментарии: 3944Публикации: 68Регистрация: 14-01-2021