Січнева симфонія надії
Добавлено в закладки: 0
Коло порогу мого січень плаче і падає.
Став на коліна, укрився прозорістю інею
Січень не вірить, що бути судилося парою,
Пам’ять лишилася в нотах зимових нетлінною.
Грає симфонія гілки в останньому шелесті.
Шкрябає вікна листок, що тримається з вересня.
Поруч весна. У зажурі льодини лише ось ті,
Кажуть, як листя, до саду ти вже не повернешся.
Кригою вбралися на ніч півсонні півонії,
Стигнуть бурульки, мов вишні, і падають січнями.
Гострять блискучі шпилі, що відлиги вогонь їх їв,
Ця мерзлота обіцяє лишатися вічною.
Промінь надій раптом визирне – ластиться сонечком,
Січню-сердезі ніщо вже шляхи не затьмарює.
Мрія його, віра – ніжністю світять і поночі:
Прийде весна… Адже долею – разом до пари їм…
Паморозь? Сніг? Листя вікна зажурою дряпає?
Все це минуще. Розквітне тепло сподіваннями.
Вишень-бурульок розбудить живе, ніжне капання,
Бризне чуттями…такими солодкими… ранніми…
(Вірш-дует із донькою).



2 комментария
Бондаренко Николай
Гарно! Як в народі кажуть — та скільки тієї зими! Не втрачаймо оптимізму
Чайка